Мені пощастило вибратися з Маріуполя живою, але я пішла з поліції. Це було важке рішення

Анастасія Алексєєва — старший лейтенант поліції, інспектор патрульної поліції в Донецькій області. З перших днів заснування почала працювати у патрульній поліції Маріуполя. Анастасія несла службу на вулицях міста, слідкувала за дотриманням правил дорожнього руху, затримувала осіб за хуліганство та інші кримінальні правопорушення. Шість років стояла на варті безпеки жителів міста Марії. Вона залишилась живою в Маріуполі під час його штурму російськими загарбниками. Свої записали її історію.

Не поїхала, бо тут здійснилася моя мрія

На початку лютого 2022 ми перейшли на посилений режим несення служби. Усі поліцейські зібрали тривожні валізи. Я у свою перш за все поклала паспорт і документи на будинок, теплі речі та засоби гігієни, а ще найцінніше, як мені тоді здавалося, — свою новеньку тату-машинку і босоніжки, бо то були найдорожчі придбані речі за останній час. Валіза була складена та чекала у кімнаті будинку. Іноді я діставала з неї теплі речі та складала назад.

Увечері 23 лютого на службі ми отримали наказ залишитися на чергуванні в Управлінні патрульної поліції. У нас було кілька годин на те, щоб з’їздити додому, забрати тривожні валізи та повернутися на службу. Напередодні начальник управління Михайло Вершинін сказав нам, що на кордоні стає небезпечно, хто хоче вивезти свої родини з міста, можуть це зробити.

Я вирішила, що залишатимусь у Маріуполі та продовжуватиму нести службу. Я чітко усвідомлювала, що свій дім не залишу, бо рік тому я придбала собі будиночок і взяла з притулку собаку, також вдома на мене завжди чекали троє котів. То була здійснена мрія, з якою я не мала наміру розлучатися. Перші дні після початку повномасштабного вторгнення я додому навідувалася, аби нагодувати своїх хвостиків. Потім була позбавлена й цього.

24 лютого продовжувався попередній робочий день, але він був перший в умовах початої війни. Маріуполь знаходився дуже близько до ОРДЛО, з 2014 року про війну тут ніколи не забували. Обстріл мікрорайону Східний у Маріуполі 24 січня 2015 чітко дав усвідомити, з ким наша країна має справу. Але масштабу трагедії наступних місяців не міг передбачити ніхто.

Люди вистрибували з вікон. Самогубство для них було єдиним способом покінчити з цим жахіттям

З початком повномасштабного вторгнення у патрульних значно побільшало завдань. Ми продовжували нести службу у місті поки дорогами ще можна було проїхати, поки вулиці ще не були вкриті уламками будівель та електроопор, хлопці поліцейські розвозили людям воду, ліки та продукти харчування. Ми знали приблизну кількість людей у бомбосховищах та підвалах у різних районах міста, і намагалися допомогти їм бодай чимось.

Патрульні працювали під обстрілами і під час нальотів ворожої авіації. Доставляли генератори в лікарні, де лікарі, які залишилися у місті, рятували поранених мешканців, оперували, ще в лікарнях перебували люди на апаратах ШВЛ, які без світла просто не мали шансів вижити.

Ми були готові до того, що в Маріуполі почнуться вуличні бої, але до того, що місто зітруть вщент авіацією готовим не був ніхто. Ніхто не очікував таких масштабів

Поки ще була можливість їздити вулицями міста, ми бачили розтрощені та понівечені будівлі, чули постійний гул ворожої авіації, були численні пожежі та неймовірна кількість палаючих автівок. Люди похилого віку випадали з вікон, деякі з них вистрибували від відчаю та безнадійності. Самогубство для них було єдиним виходом покінчити з цим жахіттям. Місто палало, пожежі ніхто не гасив, комунальні служби не працювали, не було води та зв’язку. Нехтуючи усіма безпечними укриттями, ризикуючи, люди виходили до центру Київстар — то було єдине місце, де ще якось пробивався зв’язок, аби набрати рідних. Багато хто з таких вилазок назад не повернувся. Зв’язку не стало майже одразу.

У нас були тільки рації — єдина можливість дізнатися від колег про те, що відбувається у місті. І ось ти чуєш по рації: “Будинок 126 по проспекту Нахімова. Перший під’їзд — четверо двохсотих, другий під’їзд — один двохсотий”. Трупи лежали майже біля кожного під’їзду, у кожному дворі. Вивозити їх не було можливості, та і не було куди. Кількість жертв була колосальною. І підрахувати її зараз неможливо.

Ті цифри, що ми чули в новинах після, не відповідають дійсності. Загиблих на сотні і тисячі більше. Кожен маріуполець тоді втратив родича чи знайомого, когось і досі шукають в надії, що він повернеться. Місто знаходилось під обстрілами постійно. Неможливо було спати, особливо чутно було о 4-5 ранку, коли авіація посилювала обстріли.

4 березня я приїхала до свого будинку, щоб нагодувати собаку та побачила, що в мене повністю знищено палісадник, немає забору, зруйнований дах, наскрізь пробиті металеві двері гаражу, вибите одне вікно, але будинок стояв. Він ще був. Я знаю, що потім його розмародерили і винесли з нього все, що було цінним. Особливо шкода дідусеву колекцію старовинних монет, яку він мені подарував як сімейну реліквію, та ноутбук, в якому зберігалися усі мої фотографії, документи та дипломні роботи. Часу на те, щоб знаходитися у домі не було, коли я сіла в машину повертатися у наше укриття, що знаходилося в центрі міста, я побачила, що мій собака біжить за машиною. Тоді я бачила його востаннє.

Наш батальйон базувався в підвалі Академії, взагалі, нас було близько 300 чоловік. Більшість з них — родичі патрульних поліцейських: дружини, діти, батьки і, звісно, ми. Більше я по місту не їздила.

15 березня до нас у підвал зайшли буряти

Триста чоловік потрібно було чимось годувати. Поки їдальня залишалася цілою, ми з дівчатами готували на кухні на всіх, намагалися зробити так, щоб навіть малі діти не залишалися голодними, бо гарячої їжі дуже хотілося. На вулиці було холодно, а опалення, звісно, вже не було. Завдяки нашим хлопцям патрульним у нас були генератор і паливо, ми підключали електропіч і готували їжу. Також ми збирали пакунки з продуктами, які потім патрульні розвозили людям по бомбосховищах.

Весь період з 24 лютого по 13 березня злився в один день, я не слідкувала за часом і днями тижня, я не пам’ятаю, скільки спала і о котрій просиналася. Але я вірила, що Маріуполь не залишать один на один з ворогом, що його не зможуть взяти в кільце, що ось-ось, і допомога прийде. Ніхто ж не знав, що в тих реаліях це неможливо і узбережжя Азовського моря вже повністю було захоплене росіянами. Основною метою стало зберегти життя людей, що поруч, і власне.

Щодня ворог обстрілював з артилерії, по місту вже їздили танки. Двоє наших колег загинули на території Академії. Ми їх поховали біля центрального входу. З 12 березня почалося масоване авіабомбордування центру міста. Найстрашніше — коли працює авіація. І щоразу, коли вчергове “гупало”, я думала: “Все, тепер точно і нам кінець”.

Вранці 14 березня в один з трьох підвалів академії, де знаходились люди, прилетіло, я перебувала саме в ньому — під кухнею. Від прямого влучання бомби обрушилося бетонне перекриття, на щастя, усі залишилися живими, одному з наших уламками перебило ногу. Наші колеги вчасно надали йому необхідну медичну допомогу.

Відтоді ми вже чули, як поруч точаться стрілецькі бої. Автоматні черги оптимізму не додавали. І наше керівництво ухвалило рішення, що ми маємо скласти зброю. Ми не бойовий підрозділ, наше завдання в мирний час — збереження правопорядку та запобігання адміністративним і кримінальним правопорушенням. На той момент ми вже не могли повністю виконувати свої обов’язки, бо залишились без зброї. Думок про те, щоб героїчно захищати свій підвал з пістолетами не було. З нами були діти та вагітні жінки.

15 березня після активного автоматного бою до нас у підвал зайшли буряти. Вони вивели нас на перший поверх Академії та вишикували всіх біля стіни. Звісно, була думка, що зараз нас розстріляють, але, мабуть, нас було дуже багато. Якщо б було чоловік 20-30, вони, скоріш за все, розстріляли б. А так 300 людей, більшість з яких жінки, літні люди та діти, це забагато для розстрілу. Вони запитали, чому ми не вийшли. Ми відповідали, що “зеленого коридору” не було, місто в оточенні.

Вони між собою довго радилися та повідомили, що зранку ми маємо організованою колоною покинути місто. Краще це зробити на машинах. Вцілілих машин було досить мало, мабуть, одна з десяти. Усі машини, які змогли зібрати, 16 березня вишикувались в колону.

Тоді я вперше вийшла на вулицю і відчула страх перебування — а раптом прилетить. Але не прилітало

Я попросилася в машину до колеги, він виїжджав з мамою, дружиною та сестрою. У них в машині було одне вільне місце, і я дуже раділа такому шансу, бо в нас були й ті, хто виходив з міста пішки. Але якою ціною я сиділа тоді в тій машині без лобового скла. Колега зі своєю дружиною напередодні ухвалили дуже важке для них рішення, вони не взяли з собою п’ятого пасажира — свого собаку. Вирішили, що візьмуть на те місце людину, я тоді плакала, як дізналася, адже свого собаку я також не забрала.

Доїхали до лінії розмежування з нашої колони не всі. Кожного чоловіка на кожному блокпосту оглядали, перевіряли документи, дивилися наявність татуювань, допитували. Деяких просто забирали і все. Людей били, вивозили до Донецька, не всі повернулися після тієї фільтрації. Мені вдруге після того, як я вижила під завалами в Маріуполі, пощастило виїхати з нього живою. Я так думаю, що 16 березня був перший такий великий коридор з Маріуполя. До цього всі евакуаційні заходи просто зривались. І росіяни, вочевидь, ще не мали якоїсь чіткої системи для виїзду маріупольців з міста.

Моє життя — головне, що в мене є

Ми вибрались. І я зрозуміла, що після Маріуполя у мене не стабільна нервова система, я не зможу заступати на службу та нести її якісно, в мене більше немає внутрішніх ресурсів для роботи.

21 березня у Хмельницькому я написала рапорт про звільнення. Я прийняла найважче рішення у своєму житті — виїхати за кордон

В Україні залишились мої родичі — бабусі, дідусь, брат зі своєю дружиною та батько. Вони з усім справлялися мужньо, а я хотіла допомагати їм матеріально на відстані.

Так само я допомагаю нашій українській родині донатами. В Європі у нас зараз є можливість стабільного заробітку, тому я її використовую — постійно перераховую гроші у благодійні фонди, допомагаючи армії так. Вважаю, що це також велика справа у воєнний час.

Я живу у Валенсії. Іспанія надає можливість біженцям з України офіційно працевлаштуватися. Я оформилась приватним підприємцем, займаюсь клінінгом і паралельно вчу іспанську. Я успішно закінчила курси тату майстра. Вдома це було моїм хобі, тому усі мої друзі мають від мене на згадку маленькі тату, а наразі я прагну вдосконалити свої навички, маю перших клієнтів у тату-салоні в Валенсії.

Іспанці — нація дуже весела та активна. Країна свят та карнавалів, а це означає, що петарди, салюти та гучні постріли для них — це звичайна розвага. Кожен вибух для мене — це нагадування про Маріуполь. І мене це лякає, злить і дратує. Наразі я не можу так радіти життю, як вони, не можу розслабитися та не маю на це морального права. Потрібно більше працювати та зосередитися на допомозі нашій країні. Думки, як у всіх — про Україну та нашу перемогу. Коли росіяни вдарили ракетою по будинку №4 у мікрорайоні “Сонячний” у Покровську, я сильно плакала, шкода людей, стільки загублених життів.

Я виросла в Покровську, там будинок моєї родини, і мені страшно, що я можу залишитися тепер і без нього. Стільки втрат зазнала наша країна, скільки понівечених життів. Моя душа залишилась в Маріуполі.

Бо це — покликання серця, постійно здається, що я досі на службі — не можу пройти повз чужі проблеми, постійно намагаюся допомагати перехожим. Та головне, чому мене навчив Маріуполь — кожне життя, то безцінний скарб, який треба берегти. Я берегтиму своє життя.

Я чекаю повернення в це прекрасне місто після його звільнення. І, можливо, я повернусь в патрульну поліцію

Наразі є задача — інтегруватися в ті умови, в яких я перебуваю, та бути максимально корисною суспільству. Маріуполь зміцнив віру у власні сили. Ми зможемо все!

Джерело: Svoi.City