Як функціонують релігійні конфесії в «Л/ДНР»?
1 min read
З початку подій на Донбасі, церква відігравала чи не найголовнішу роль у створенні позицій спецслужб РФВ першу чергу цен пов’язано із тим, що саме Українська православна церква (Московського патріархату), яка є частиною Російської православної церкви є основною релігійною конфесією, яка роками нав’язувалась населенню України. Решті конфесій довелося потіснитися. Головними критеріями для виживання стала лояльність до місцевої «влади» і політична рівновіддаленість від неї.
Релігійна спадщина
Україна — найбільша греко-католицька країна в світі, а також найбільша протестантська країна Східної Європи. Крім того, починаючи з 2002 року українці обігнали за кількістю баптистів батьківщину цієї церкви, Англію. Українські вчені-релігієзнавці вважають свою країну найбільшою серед православних у світі, визнаючи конкуренцію, до речі, тільки з боку Румунії, а аж ніяк не Росії. Кількість православних вірян там наближається до 19 мільйонів, а це практично все населення країни. Офіційно першість України підтвердити неможливо, проте за даними соцопитувань, православними себе вважають понад 75% українців.
Український вчений-релігієзнавець Ігор Козловський, який багато років вивчає релігійний простір на Донбасі, в розмові з кореспондентом «Спектра» пояснює: по-перше, під час розвалу Союзу на території України залишилося 50% релігійної мережі великої країни, хоча в кілька разів більша за територією Росія отримала у спадок тільки 25% зареєстрованих релігійних конфесій.
По-друге, Україна ще в 1991 році ухвалила вкрай ліберальне релігійне законодавство, яке максимально спростило реєстрацію релігійних громад. Вони можуть поширювати свою віру і підтримувати зв’язки з зарубіжними релігійними центрами.
У Донецькій області, пояснює Козловський, це призвело до повноцінної детонації: до 2014 року кількість релігійних громад тут зросла з 180 до 1780. При цьому Київ і Донецька область були єдиними регіонами України, де провідні ортодоксальні церкви (Православна і греко-католицька) були в меншості. Після війни на перше місце тут вийшла УПЦ (МП).
Нові правила для старих церков
Особлива роль у «ДНР» за УПЦ (МП) закріпилася у свідомості людей завдяки численним фото і відео 2014 року — там, де батюшки освячують прапори ополчення або перешкоджають проходу колон Збройних сил України.
Тепер все трохи складніше. Правлячий митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон справді до епідемії COVID-19 мав на Донбасі особливий статус. Тільки він міг у великодню ніч провести дві святкові служби — в непідконтрольному Україні Донецьку і підконтрольному Маріуполі — перетинаючи вночі «зеленою вулицею» блокпости, що протистоять один одному. Жив він у Донецьку, але поруч з керівництвом «ДНР» публічно ніколи не з’являвся. А всі благочинні (священики-помічники єпископа — ред.) щомісяця аж до березня 2020 року з’їжджалися з усіх — підконтрольних і ні — територій на наради до митрополита. Центр єпархії, як і раніше, розміщувався тут, і саме цю церкву було поставлено в центр нової релігійної конструкції «ДНР». Ба більше, цю роль закріпили «законодавчо».
У так званому законі «ДНР» «Про свободу віросповідання і релігійні об’єднання», в 31-й статті прописано окрему позицію такої релігійної організації, як «Донецька єпархія Української Православної Церкви і Горлівська єпархія Української Православної Церкви, що входять відповідно до її статуту до складу Російської Православної Церкви як самоврядна Церква з правами широкої автономії».
Для Донецької та Горлівської єпархії УПЦ (МП) в законі передбачено особливий, полегшений порядок реєстрації, що в реаліях «ДНР» вкрай важливо. Цікаво, що перші особи цих єпархій, наприклад, митрополит Іларіон офіційно іменується Донецьким і Маріупольським, а митрополит Митрофан — Горлівським і Слов’янським, тобто обидві єпархії об’єднують як підконтрольні, так і непідконтрольні території. У тексті «закону ДНР» це ігнорується.
У чому його суть? Він змусив усі релігійні організації перереєструватися в «ДНР», а на 2018 рік для церков, які здебільшого є частинами всеукраїнських, це означало конфлікт із державою Україна. Це могло трактуватися як офіційні контакти з «терористами» з усіма наступними юридичними наслідками.
До 2020 року процедуру перереєстрації посилили: кожна церква, молитовний дім або мечеть мали зробити повні звіти про свою господарську діяльність, Показати всі джерела фінансування, надати в уповноважені органи адреси та особисті дані як кліриків, так і всіх вірян (імена, контакти, — ред.). Тепер віряни живуть від березня до березня, від реєстрації до перереєстрації.
20 листопада 2020 року цей «закон» переінакшили ще раз. «Народна Рада ДНР» наголосила на відділенні держави від релігії — «діяльність органів влади та місцевого самоврядування не мають супроводжуватися публічними релігійними обрядами і церемоніями». Також прибрали пункт про можливість «державної підтримки» релігійних організацій. Ці правки показали, що особливий статус УПЦ (МП) на непідконтрольних територіях України доволі умовний і нестабільний.
Крім того, в «ДНР» спершу, як і в РФ, заборонили Свідків Єгови, але вирішили на цьому не зупинятися, довільно забороняючи діяльність «шпигунських» церков із центрами на заході — передусім постраждали дуже поширені в Донецьку до війни мормони. Їх будівлі тепер перетворені в будинки творчості і РАГСи разом з молитовними домами церкви «Слово життя».
Хороша нерухомість і облаштовані ділянки для багатьох стали вирішальним чинником. Донецький Християнський університет як вищий навчальний протестантський заклад існував з 1991 року, його засновниками були дві українські спілки баптистів, грошима допомагали одновірці зі США. У 2014 році весь навчальний комплекс був захоплений і перетворений на своєрідну військову базу з казармами, навчальними корпусами і тоді ще доглянутими галявинами.
А от такий самий університет кришнаїтів, що сховався в зелених насадженнях поруч із ботанічним садом між Донецьком і Макіївкою, нікому не сподобався. Вони продовжують свої духовні практики. На відміну буддистів, що виїхали з «ДНР».
Схоже, що логіка «влади ДНР» проста — від уцілілих під час чисток 2014 року церков потрібна насамперед лояльність, по-друге — повна відстороненість від політичних процесів. Для всіх церков, крім УПЦ (МП), є спеціальний закон Про протидію екстремістській діяльності.
Але навіть за такої жорстокої регламентації і обмежень релігійне життя в Донецьку не завмирає, оскільки, як завжди в Росії і на контрольованих нею територіях, суворість законів компенсується їх довільним виконанням.
Згідно зі статистикою «влади ДНР», в Донецьку на 1 жовтня 2020 року проживало трохи більше 938 тисяч людей. Такі самі «багатолюдні» і найбільш постраждалі від війни міста — Докучаєвськ, Дебальцеве і Ясинувата. Над цією статистикою прийнято посміюватися, але навіть критики «ДНР» все ж сходяться на тому, що в Донецьку зараз близько 600 тисяч людей. Поїхали фінансово найбільш благополучні, молоді та активні парафіяни.
Митрополит Іларіон традиційно не благословляє своїх священиків і ченців на будь-яке спілкування з пресою і будь-які політичні висловлювання в соціальних мережах, що дорівнює жорсткій забороні в такій закритій корпорації як православна єпархія. «Вірите, от я або мої товариші, а це ще п’ять священиків, з військовими жодних контактів не маємо, називаємо війну «братовбивчою» і в храмі у себе я військових не бачив. Може тому, що ми невеликі і на відшибі?» — каже «Спектру» молодий священик УПЦ (МП) із Донецька.
Коли говориш з ним, розумієш, що його життя — це передусім щоденна скрупульозна боротьба за гроші. Ще до епідемії коронавірусу за визнанням батюшки дохід його храму ледь становив 55 тисяч рублів на місяць (20,5 тис.грн), заробітні плати служителів, відрахування до вищих інстанцій при цьому становлять щомісячний бюджет близько 53 тисячі (19,7 тис. грн). З них тільки 12 тисяч (4,5 тис.грн) були власне заробітною платою священика, а що залишилися «зверху», після розрахунку з усіма 1,5-2 тисячі рублів (560-700 грн) — ось і всі гроші на розвиток храму.
Епідемія коронавірусу, як відомо, не призвела в «ДНР» до оголошення карантину і закриття церков, хоча в храмах панують стандартні заходи дезінфекції, маски і спроба утримати соціальну дистанцію. У Великодню ніч 2020 року вперше всі православні священики Московського патріархату отримали перепустки на всю ніч для відправлення служби. Але для парафіян, що теж вперше за роки в «ДНР», у святкову ніч ввели комендантську годину. У храми прийшли тільки ті, хто готовий був відстояти службу з вечора до ранку, до закінчення комендантської години.
Православ’я за планом
Війна круто змінила і життя тих, хто традиційно не шкодував грошей на церкву. Наприклад, відомий православний олігарх Віктор Нусенкіс мав великі активи в металургійному і вугільному бізнесі, йому належав концерн «Донецьксталь», і він зміг створити навколо себе коло православних бізнесменів, які вкладають на регулярній основі нечувані гроші в розвиток православ’я в регіоні.
У структурі металургійного концерну існувала велика православна прес-служба: випускали за гроші спонсорів газету «Донбас православний», щомісячний кольоровий журнал для вірян «Живе джерело» і дитячий «Радість моя». 15 років поспіль в області проводилися десятки просвітницьких проєктів.
У Донецьку для роботи з населенням було реконструйовано Центр Слов’янської культури і Храм Святих Благовірних князів Петра і Февронії на 1200 молільників. Храм заклали в 2011 році, будували п’ять років і відкрили вже зовсім в інші часи, у війну.
Як розповів «Спектру» молодий священик з Донецька, існував і проєкт створення на вільному верхньому поверсі будівлі офісу металургійного концерну в центрі мільйонного міста будинкового монастиря афонських старців. Але війна знищила Донецький бізнес Віктора Нусенкіса, одночасно позбавивши Церкву як грошей, так і жорсткого диктату «планового православ’я». Між спонсором церкви Московського патріархату Віктором Нусенкісом і бізнесом впливового українського олігарха Ріната Ахметова в березні 2017 року куратори «Л/ДНР» не побачили ніякої різниці, і під зовнішнє управління ЗАТ «Внешторгсервіс» (зареєстровано в невизнаній Південній Осетії) потрапили всі заводи без винятків.
